Полкан – пес дворовий.
В дворі живе. Нічийний.
Породистий, меткий. А щастя не було.
Є друзі, що ділив останнє кісточиння,
добренний сміттєбак, своє сухе кубло.
Але чогось йому таки не вистачає.
І виє він. Тоді, коли вже нетерпець.
Навившись досхочу, собака засинає.
А сни – на всі смаки.
Але нехай їм грець.
Зі снів він пам’ята, як лазив по деревах
не гірше за кота. Як полювати вмів!
Як спав на подушках в палаці королеви...
Нудота! Він хотів – охороняти дім.
Найбільше досадив Полкану сон жахливий, –
немовби в сміттєбак раптово люд поліз:
опухлий і худий, голодний і гарчливий.
Пес уві сні гарчав і дременув у ліс.
Прокинувсь – схаменувсь: людина – друг собаки.
То доля їй дає собачого життя.
У лапи загорнувсь і тихо-тихо плакав.
«Хазяїн, де ти є?» – журився до виття.
Сумнющий почвалав. Гуторив біля бару,
аж голова гуде.
Дружбан Барбос зітхав:
– Якби ж і від собак приймали вже склотару.
...Не все, як у людей... Подалі від гріха.
І знову задрімав – поклав на лапи морду.
Інстинкт сторожовий стократ його будив...
«Хазяїна – нема!
Якби хоч безпородний,
малюк чи престарий, худющий чи брудний.
Щоб свій! Йому б годив покірно я віками...»
Розмріявся Полкан, і щелепи звело:
«Його б я пригощав смашнющими кістками.
І щоб на тих кістках і м’ясо ще було!
Якщо ж таких кісток тепер уже немає, –
знайду в сміттєбачку обгризені, – як ось.
Є в мене ще куток, де про запас тримаю.
З хазяїном своїм якось переб’ємось!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358132
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.08.2012
автор: Олександр ПЕЧОРА