“Що це навколо? Світ? Примара? Уявна мрія чи реальність? Стільки питань, але відповідей немає жодної. Але чи можеш ти хоча б зробити вигляд, що слухаєш мене? Кивнути головою і вдавано примружити очі, так ніби думаєш над тим, що я намагаюся почути від тебе? Ти ж моя совість!! Ти маєш знати усі відповіді, знаходячи вихід тоді, коли мої руки опустилися і душа перетворилася на пустку! А ти мовчиш… Знову скажеш, що усе маю вирішити сама, розірвавши душу на дрібні шматки, лишивши тільки попіл спалених мрій та сподівань. Егоїстка…”,- пролунало нізвідки.
Шалене роздратування промайнуло на обличчі сіро-зелених очей, спотворюючи його болем та втомою. Похила, згорблена постать сиділа на підлозі, щось намагалася знайти у напівтемряві і вкотре проклинала свою долю. Дивна постать дуже нагадувала сніговика, який поволі плакав під першими весняними променями, непомітно танучи і зникаючи з місця свого призначення. Кожен теплий дотик сонця приносив йому пекучий біль, який тонкими голками впивався у дрібні сніжинки, які сповнювали його душу. Так і спогади обпікали серце, били нещадними долонями по обличчю сіро-зелених очей, лишаючи червоні сліди ударів та тоненькі смужки сліз, солі на щоках. Все поволі зникало. Весна душі нестримно увірвалася у життя сіро-зелених очей, закружляла у вихорі божевільного танцю і струснувши спокій з думок, вкинула їх у розжарені долоні правди.
“Ти хотіла щастя?? Але чи запитала ти дозволу у забобонів, суспільних пересудів, які вершать долі всіх навколо? Вони дозволили тобі перетнути межу моралі, вихованості і відчути себе комусь потрібною, щасливою, подарувавши свої почуття? Вони лишили свій підпис на заяві про те, що ти закохалася, знайшла того, хто зумів тебе зрозуміти? Маєш такий документ? Без нього ти є ніхто!!!! Пусте місце і нікого не хвилює те, що коїться у твоїй душі. Зрозумій, досягнувши певного відрізку власного життя, ти втрачаєш право на щастя, яке не задовольняє оточуючих, тих, хто думає, що має право керувати чужим життям і приймати рішення. Зупинися і поглянь у їх очі!! Вони є пустелею, там існує лишень заздрість, догми, які створені для того, аби калічити чиєсь життя і егоїстичне переконання у власній всесильності. А хто ти така?! Бліда постать з сіро-зеленими очима, життя якої тріснуло на своєму старті і та, хто намагається, балансуючи на краю цієї прірви стати щасливою. Чи не занадто високо ти замахнулася? А?! Аж на саме щастя!! Подумай тільки, щастя! Скільки має зробити кожен з нас, щоб його заслужити? Скільки втратити?! Зіграти чужу роль! Злицемірити! А зрештою, втративши себе, отримати крихку надію на щастя. А що ж ти? Сіро-зелені очі…. Все!! Це усе, що ти можеш дати світові, усім навколо!! Думаєш комусь потрібні твої думки? Все вже вирішено за тебе і ти мовчки повинна схилити голову, скорившись. А ти зухвало вирішила отримати щастя. Що ти втратила у своєму нікчемному житті, аби натомість отримати такий приз? Ти ховаєш свої думки у голові, мало хто їх чує, наївно віриш у людей, прагнучи їм допомогти, забуваючи, що все навколо має свою ціну. Чуєш, ціну!! Ціну щастя. А що ти готова віддати, щоб стати хоч на мить щасливою? Що?! Свої спогади, душу? Кому потрібна твоя потріпана, залатана сльозами душа?? Лиши її собі, можливо колись прийде такий момент і ти усвідомиш, що все навколо тебе лише омана, привід спіткнутися і вже ніколи не звестися на ноги. Єдине, що можу сказати, так це забудь слово “щастя”, воно не оселяється у душах таких як ти. Запам’ятай мої слова і ніколи вголос не промовляй того слова. Ти просто того не варта.
Мовчиш….. Значить, ти виявляється хороша учениця і розумієш, що твоя історія на цьому добігає кінця. Просто вимкни серце та існуй далі. Марно вірити у те, що пророчать солодкі думки наших сердець. Вимкнути їх звук варто ще тоді, коли перші слабкі нотки надії починають виринати у душі. Заглуши ці звуки своїм криком, сльозами та байдужістю. Чим завгодно, але тільки не дозволяй їм переконати себе у власній неординарності! Забудь!! Все це примари, міражі твого хворобливого мозку, який з метою самозбереження малює такі загадкові візерунки на душі. Вкрий їх пилом і затамувавши подих, зупинись у страху. Саме так минатимуть рештки секунд твого життя. Кожного разу ти віддаватимеш радісно - світлий спогад зі свого життя, аж доки у закапелках душі не буде порожньо і ти у безумній самотності зустрічатимеш сивини власних думок. Історія потихеньку шкутильгатиме до фінішу, який влаштовуватиме всіх навколо, окрім тебе. Ти боротимешся у павутині своїх сумнівів, атавістичних страхів, слабких прагнень та пустки своїх зморених легенів, які чекають на подих оновленими емоціями. Поступово втрачатимеш шанс на існування, перетнувши межу між людиною та тінню. Все!!! Фініш!! Вітаю з новими обріями власного існування, які знайшли притулок у тобі. Пручайся, кричи, але ти нікому не потрібна. Закрий очі, відчуй легкий подих вмираючої надії та згадай забуту молитву, що роками припадає пилом у твоїй голові. Помолися… Душа звільниться від омани, марних сподівань та заздрощів. Відчуй цей спокій та постав крапку, - повторювали совість сіро-зелених очей, не підводячи погляду.”
Тиха, незграбна постать ледь чутно щось продовжувала шепотіти сухими вустами, тримаючи голову руками. Здавалося, що навіжена душа рвалася назовні, роздираючи кожну клітину висохлого тіла. Тихе божевілля….Воно поверталося. Зневажене та забуте, воно самовдоволено здіймало голову у душі сіро-зелених очей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355836
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.08.2012
автор: філософ