Теплою ковдрою вкривайся чимдуж,
адже осінь невпинно нестримна
в своєму похмурому стані кидає ножі
у наших тварин,
що пасуться у горах,
на рівнинах,
повсюдно зникають хмари,
і тихі краплі жовтого хмілю
нарізають тишу кусенями,
наче хліб,
хлібороби течуть станціями
та метром,
наче мікроби,
обвиваючи мої плечі
ти так солодко стогнеш,
адже я приємно впиваюсь в твою плоть,
малюючи ліси та озера на твоїй ключиці,
і ламаються міцні стіни,
і прострілюють вікна
снайпери
з темною шкірою.
Ми з тобою сплутались в одне ціле,
наші легені стали нішами для повітря картатого
і я більше не можу тебе нести,
падаю на коліна
і один з ножів осені застрягає мені поперек
горла.
Ти кричиш
і в сльозах твоїх губляться жовтоокі вітрила
маленького корабля,
що пливе собі тихо в океан евтаназії,
і потрапивши у нашу країну з сірими краєвидами,
привидами та розтатуйованими жінками
потоне із нафтою, із крамом,
з любов’ю всевишнього.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354289
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 31.07.2012
автор: ImmortalPsycho