Неосяжне осягнуть
Я давно була не проти.
Ось і зараз є охота
В блискавиць спитати суть,
Про яку мовчать вітри,
Наші друзі невгамовні,
Що роздмухують у скронях
Наші рими у надрив.
Перекидуєм мости
Поміж "зараз" через "потім",
Почуття трамбуєм в соти,
Як в конвертики листи,
І сплітаєм у вінок
Наші хиби і вагання,
Щоб колись одного рання
Все ж затямити урок.
Де самотності межа?
Зазираємо за грані
І відчАю, і кохання,
Ні на кого не зважа.
Радо спалюєм мости,
А ще радісніше зводим,
Після війн шукаєм згоди
І благаємо "Прости!".
Хтось зривається у вись,
Хтось злітає аж у прірву,
Відшуковує довіру,
Де давно на вірі хрест.
Промінь сонця тне пітьму,
Наче ніж сталевий масло,
І надія в серці гасне,
Як нема уже кому.
Як нема уже кого -
Крила більш не прагнуть лету
І сумний куплет в поета -
В нім погаснув весь вогонь...
Та й з похиленим чолом
Я безмежне бачу небо,
Вірю в те, що жити треба -
Хоч би й всім смертям на зло!
Р.s. написала нині після спілкування з нашим колегою по перу Х.го...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353822
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.07.2012
автор: валькірія