Вимальовує Хтось поміж нами незримий місток,
І нікому, крім нас, це не видно у зареві ночі,
Дотягаюсь крильми, зазираю у Вічності очі,
Доторкаюся суті, якої нам зорі пророчать,
Прориваю заслін нерозквітлих бажань і думок...
Лиш ковток, лиш єдиний любові ковток
Дай мені влити в серце, таке від зневіри схололе,
Аби легше босоніж пройти по колючому полю,
Свої нерви розтяті вітрами надій обезболить,
Аби силу знайшла я останній зробити свій крок
В небеса, що чекають, мов мати на свою дитину,
Що згубилась у хащах і збилася на манівці.
Йду на Твоє тепло, голос янголів, бачу вже ціль -
Площина світло-щастя чекає на мене в кінці!
Ну а зараз - горю, випиваю життя до краплини,
І колись в сяйві зір перероджусь... в небесну зорю...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353318
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 27.07.2012
автор: валькірія