«Допоможи мені,
допожи мені!», - кричала людина
з-під каналізаційного люка.
«Допожи мені, допожи мені!»,-
кричала жінка, яку ґвалтували.
«Допожи мені,
допоможи мені!»,-
кричала дівчинка,
котрій розпороло вентилятором літака середину,
«Допожи мені!», -
кричали всі навколо,
але мені було по*уй,
коли в мене помирала матір ніхто не прийшов їй на поміч.
І ось тепер докурюючи останню пачку сигарет
я йшов протиріч сербським вітрам,
я йшов і мої ноги промоклі проламували бетон,
адже цей бетон створений сепаратистами
ось чому він такий крихкий
Мою шию стягнуло дощем,
котрий падав з вчорашнього ранку,
мої руки тряслись, я хотів плакати,
але сльози постійно застигали у вигляді
чорних кіл.
Чи хотів би я когось кохати?
Чи хотів би мене хтось кохати?
Любов обминала мене завжди,
Вона приходила до мене додому
Обстругувала стіни моєї квартири,
шукала щось попоїсти
в холодильнику
і мовчки покидала мене дахом цієї
порожньої, окрім мене багатоповерхівки
Я не хотів би щось відчувати.
Хотів би бути пам’ятником,
Але навіщо тоді мене було створено,
навіщо
в моє тіло впустили ріку душі,
запустили туди рибу.
Прокинувшись цього серпневого ранку,
я зрозумів мені не потрібен ніхто,
хоча,
цинічність цієї думки,
відразу почала відбивати молотками
свідомість.
І я знову чув крики «Допоможи, допожи,
допожи мені»...
Я би допоміг та руки мої в’язнуть в землі,
шукаючи шкіру бога.
Я весь час за все плачу,
Навіть не зіпсоване мною
То чому би й вам не платити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351549
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 19.07.2012
автор: ImmortalPsycho