Схилились мальвові вінки
на хату – пам’ятник чеканню.
Скриплять обвітрені хвіртки,
протяжно й болісно зітхають.
Ой не чужі вони мені –
двори, неначе кладовища...
Покинуті, мов по війні,
колодязі, хати і вишні.
А земляки повимирали
або до міста подались.
Давно городи не орались...
Та це ж недавно, не колись!
Торкаюсь звалених воріт.
Невже зозуля відкувала?
Невже земля відвікувала?
Чужою стала...
Де ж мій рід?
Зростають, слава Богу, діти.
І в селах родичі ще є.
Але ж чужіє нічиє!
Лелекам нікуди подітись.
Мене, заблудлого, прости…
І сили дай звести оселю,
щоб воскресити рідну землю
і лелечат-внучат ростить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351544
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.07.2012
автор: Олександр ПЕЧОРА