Дощ...
Ллє, буркоче з середини ночі.
Заливає душу смутком
І зрозуміти не хоче,
Що я ще надію маю,
Десь глибоко тримаю. Не відпускаю,
Як мати маленьку дитину
У серці гарячім, мов шина
У літню спеку від машини.
Не все ж
Лити дощу та гуляти тривозі.
Знаю, крила підняти,
Піднестись я ще в змозі.
Остання крапля дощу в повітрі повисне.
Сонце відкриє очі, руку потисне.
- Привіт! - скаже і підморгне жовтим оком.
- Як справи?
- Та, поки що одинока,
Але надії, звісно, не втрачаю, чекаю,
Хоча чого, і достеменно не знаю.
- Ну, що ж, хай щастить тобі, люба, удачі!
Покотиться, кине промінчик, мов м'ячик
У руки, не обпече, лиш зігріє.
Стрепенеться в серці, застрибає надія
І понесе мене така щира і красива
У те місце, де я буду до віку щаслива.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350458
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.07.2012
автор: Крилата (Любов Пікас)