Плакав дощик вдвох зі мною,
Пригадав давно забуте,
Що не вигадане мною,
Не із уст других почуте.
Той голодний 47-ий,
Коли ми були ще діти,
Колоски збирали в полі,
Щоб провіяти і жити.
Як по мерзлу картоплину,
Ми ходили із торбами,
Але в кожну цю хвилину
Нас чекали наші мами.
На горі стояла хата,
З глини зліплена руками,
Там жили і мама, й тато,
І сестра, і я з братами.
Було різне в нашій хаті:
Були успіхи й невдачі,
Були бідні ми й багаті
У роки мої дитячі.
І стоїть ота хатина
Так обшарпана вітрами,
Як залишена дитина,
Виглядає тата й мами.
Але що ж мене бентежить?
Тут дитинство промайнуло.
Хто ж тепер оте відстежить,
Що давно вже проминуло?
Вже батьків у нас немає,
Спочивають у могилі,
Як би це нам не хотілось -
Ми підняти їх не в силі.
Спіть спокійно, мої рідні,
Вже ніхто Вас не турбує,
Ви б в раю пожити гідні-
Тільки ж Бог нас не почує.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346969
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.06.2012
автор: Анатолій Сулим