Прийшла біда, така гірка, як трунок,
Така страшна, що Боже відверни!
Тоді з життям він зводив порахунок,
Тепер же він в мої приходить сни.
Була весна, той квітень осоружний,
Той чорний день розпуки і жалю.
А він лежав, чужий і незворушний,
Неначе знав, що вже не відмолю,
Не відволаю гріх його кончини,
Не відверну трагічної судьби,
Бо ж не було вагомої причини
Для звершення посмертної журби.
Він там лишив записку на прощання,
Останню волю виповів тишко́м.
Із рук сяйнула блискавка остання
І запеклась кривавим рушником.
Він відійшов у засвіти далекі...
Синок малий... Дочка на виданні...
Скажіть мені, зозулі та лелелки,
Як бути далі, жити як мені?
Як добувати хліб отой насущний,
Дітей ростити без надійних рук
І зазирати в день отой грядущий
Крізь нещадиму вишуканість мук?
Зотліло прахом щастя нетривале -
Навіщо ж так віка укоротив?
Байдуже-звично півчі одспівали,
І він дітей навік осиротив.
В душі не скоро спокій запанує,
Ще чорним крепом в пам"яті зрина
Все те, чого в життя вже не верну я ,
Все та ж трагічна, зболена весна...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328655
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 08.04.2012
автор: Дощ