Догоряв, сутінки сіючи, день.
Вітер все брязкав у шибку,
Намагався впустити свій,
Холодний вихор до кімнати.
Либонь не знав, що холод
Там уже панував і напував
Собою навколишній простір,
Проймав до суглобів, до кості,
Леденив тремтливу душу,
Заповзав до неї зневірою.
А так хотілось злетіти до неба,
Востаннє розправити крила,
Надломлені часом та життям.
Десь на денці свідомості
Билась квола надія,
Що множилась на почутих
Слів сподівання,
А в серці зіщулилось
І кричало від болю кохання.
Наївне... не вірило,
Що полишене переливати
Збурену кров по замкнутому колу
Та безперервно, із ран-невидимок,
Сукровицею по тілу стікати.
02.04.12
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327206
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2012
автор: Валентина Ланевич