Не можу дивитися, як помирає країна,
Згвалтована, зраджена тими, хто мав захищати.
Ще рік, може два - і її продадуть по частинах.
А ми (ті, що виживуть) мусимо в рабстві сконати.
Не можу дивитися, як божеволіють люди,
Гарують за ті копійки, без надії, без віри.
А інших жага до наживи позбавила глузду.
(І дуже цікаво, коли ж вони луснуть від жиру).
Нехай би сказали, чому зупинили заводи,
Чому півкраїни уже продали іноземцю,
І скільки принижень ще треба стерпіти народу?
(Хоча його "слугам" і так непогано живеться).
Скажіть, а ви думали, що буде з нашими дітьми?
Здоров"я не матимуть, бо закривають лікарні,
Розумні не будуть, бо реформували освіту
(І навіть історію переписали безкарно).
Не хочу дивитися, як помирає країна!
Якби ж відвезти мені сина кудись за кордони.
А що, як спитає, де ділась його Батьківщина?
Чи він зрозуміє? Чи схоче колись він додому?
Навіщо ж нам прадіди відвоювали країну?
Навіщо мільйони життя за життям віддавали?
Щоб ми, нерозумні, тепер відреклись добровільно
І новим фашистам самі її подарували?
Здається, війна в сорок п"ятому не закінчилась:
Тепер нас вбивають повільно і дуже законно.
А ми? Як слухняні ляльки, полягаєм в могили?
Чи станемо дружно й покажем, на що ми спроможні?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321509
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.03.2012
автор: Іра Сон