Гей, циганко, дочко ночі,
Не співай про давні дні,
Не співай про чорні очі –
Щось невесело мені.
Ти поворожи, ворожко ,
Руку дай – позолочу,
Напророч всього потрошку
І лиш волі - досхочу.
Волі й вітру в чистім полі,
Коней білих, наче сніг,
Щоб забути давні болі,
Кинути їх в пил, до ніг.
Напророч дорогу дальню,
Буде хай і нелегка,
Лиш скажи, що десь за даллю
Любить хтось мене й чека.
Так чекає, що не владен
Над її коханням час
І що піп з кадилом ладен
Хоч тепер з’єднати нас.
Що ж зітхаєш, що шепочеш?
Чом вертаєш золотий?
Чом ховаєш темні очі
В укривалі довгих вій?
Може коники не білі?
Чорні коні, та страшні...
До палацу ж хоч приспіли?
Так, та стіни в нім тісні...
Отже, волю заступили?
Волі тами немає, ні...
Таж курить димок в кадилі?
Так, та всі навкруг сумні.
Може мила не чекала?
Жде й роками буде ждать.
Добре ж, постіль хоч послали?
Так, та лиш тобі в ній спать.
7.01.2001.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316873
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.02.2012
автор: Валентин Бут