Крихти ртуті жене венами
Мій роз’ятрений думками мозок
І несуть вони в сховки плавнями
Для самострати міцніє мотузок
Ті розпечені ртутні сніжинки
Палять кожну днину життя
Й застеляють собою стежини
Самоспаленням сталось буття
По вікнах гряне дощ пеленою
І хвилі неспокою
Забере в далечінь
Світанок вкотре знов з тобою
Сон твій оберігаю
Від дощів , що лише тінь
Шматки льоду в нерви наче ніж
Притупили би біль цей до крайнощі
І цей простір , і світ цей між нами , між
Хоч ми перші , але не останні
Вириваємо клапті почуттів
І не наче з лози плетемо оберіг
Щоб ніхто й ніколи не узрів
Як молочний шлях лишиться без доріг
Сувій гордості споконвік клеймом
Оминає усіх безтурботних дів
Їх спокійно проводимо поглядом
Не зронивши до них жодних , ані слів
Коли прийдуть знов вони ввечері
Щоб принести ніч мерехтливу
Зорі градами падуть із дощів
Й подарують щасливу хвилинку
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315177
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.02.2012
автор: Андре Ільєн*