_____________________

Подивися  на  мене  востаннє.
Мені  страшно  –  якою  я  тобі  здамся.
Я  сама  заплющую  очі  перед  дзеркалом.
Надто  багато  хоробрості  треба,  щоб
Погодитися  прийняти  себе  такою,  як  є.

А  химерне  ж  відчуття  чужого  погляду
Звідкись  з-низу,  ти  намагаєшся  заглянути  мені  в  очі
І  щось  таке  неосяжне  у  твоєму  погляді  душу  лоскоче
Ніби-то  ти  навмисно  хочеш  бачити  жар  сум’яття

На  моїх  щоках.

Ох  ці  погляди,  слова,  надії!
Люди  є  люди,  що  з  них  взяти  –  їм  
характерно  сміятись  –
Коли  радістно.
Плакати  –
Коли  сумно.
Помирати  –
Коли  не  вистачає  стимулу  жити.
Вони  можуть  усе  у  своєму  маленькому  світі?
Хтось  навіть  може  відповісти,  куди  зникають  качки,
Коли  ставок  узимку  замерзає…

Ти  слухав  мій  монолог,  ковзаючи  поглядом  по  моїм  очам
А  я  говорила,  оглядаючи  свої  черевики.
Ну  що,  якою  я  тобі  здалася?
Мабуть  дурною?
Далебі,  я  найдурніша  з  усіх!
Це  ж  я  та,  хто  заплющує  очі  перед  дзеркалом,
Яке  тільки  й  потрібне,  щоб  у  нього  дивитися.

А  знаєш,  є  люди,
Для  яких  характерно  плакати-
Коли  радісно
Сміятися  –  коли  сумно
Помирати  –  на  протидію  бажанню  жити.
Може  вони  дурні,  і  їм  нічого  тут  робити

Проте,
Вони  дізнаються,
куди  зникають  качки,
Коли  ставок  узимку  замерзає

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315023
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.02.2012
автор: NNNP