Тая дівчина - молоддю сипле,
Тая дівчина - наче з казок,
Одягається в чорне та біле,
А до неї – немов до зірок…
Сипле сяяво й пісню заводить,
І танцює чудні кружева,
Глузд від правди цю лінію водить,
А вона є настільки складна…
Мила посмішка враз убиває,
І ці очі – наповнені див,
Закохався - тепер погибаю,
І не бачу широкості нив.
І не хочу таке представляти,
Ніби з нею тепер вже разом,
Ніби двоє обітницю дали,
Що не зрадимо щастя обом.
І ці теплі, як вітер розмови,
Поцілунки дурманили дух,
І не рватимуть думку розколи,
Ми - мов двоє суцільних сполук.
Її вірші крізь нетрі несуться,
Мов листи прививаються враз,
І думки про те зло не беруться,
Що зі сварок робили Кавказ.
І літа ці минули, тай годі,
Що дало це осмислення мук?
Бо сваритися певно вже в моді,
Піднімать голоси і до рук
Не прийде це терпіння, лиш кара,
Лиш захочеш проміння нести,
А усі в кабаках і по барах,
Заливатимуть горе у мглі.
І ця тиха розмова вбиває,
Ці обійми прощання прийдуть,
Хто це знає, того вже немає,
Через муки герої впадуть.
Ти говориш: «Кохана, кохаєш?
Я хотів би всю правду почуть»,
«Я не знаю..», «а що ти не знаєш?
Нащо мучить прикаяну лють?»
Сірі птахи у вир відлітають,
Лиш тоді в душі осінь прийшла,
І її ці слова убивають,
А вона безпощадна була.
Тихо сон пролітає свідомо,
Несвідомо усе відсила,
І її вже нема, тай нічого…
Головне - аби була жива.
Знову дивишся в сірі тумани,
Темнота покриває думки,
А навколо…навколо – капкани,
Її пастки у златнім жорні.
Що хотіла вона, чи що хоче?
Зараз камінь лежить на душі,
Як вода новий шлях тихо точить,
Так і тихо звір рветься в мені.
Ти можливо, як інші – закрита,
Неприступна цариця з висот,
І до тебе краса мов привита,
І не мрієш в думках про любов.
І пишу на листах мов дощами:
То приємно, то правду у очі,
Ріжу звуки дурними піснями,
І співа самотою щоночі…
Тихо в віршах тебе впоминаю,
А тобі без мене легко так,
Може душі твоєї не знаю,
Серце здавлює сильний кулак.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313795
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2012
автор: Марк Тулій