у потаємних глибинах лісу,
між покручених
муками росту
дубових крон
і березових
струменів чистих,
буків
струнких і плечистих,
оповитий
серпанком зеленим
романтично розвітрених
кленів,
зарошений густо
світлячками і зорями,
оздоблений бурштина́ми
медово прозорими
соснових пахучих смол
і яхонтами калини –
стоїть
предковічно спадковий престол,
нетлінний.
діаманти джерел
і смарагди трав,
квіток лісових розмаїтих
розсипчасті самоцвіти…
не ввіходь
за туманну завісу:
я –
володарка лісу.
денних сховок моїх
сторожі
всюдисущі
меткі сороки
сповістять
умить
про чужі
най-
обережніші кроки –
денні мої
спостере́жливі стражі
здалеку зауважать
наміри вражі….
йди
стежками означеними
збирай
не для тебе призначені
стиглі пахучі плоди,
та за туманну завісу
у серці дрімучого лісу –
не ходи:
не звано чужинців сюди…
якщо ж
перетнеш уперто
не порослу травою
і снігами не стерту
прадавню межу угоди –
наврочиш собі
невипра́вної шкоди,
бійся!
у моїх болотах
трапляється
смертю наглою вмерти…
не ступай
за туманну завісу:
я – володарка лісу…
і прадавні
мої таємниці
не збагнеш
крізь прорізь
рушниці…
не відчуєш на лезі
ножа,
людино
в лісі чужа
і не щира:
замість любові
у грудях –
за перев`яззю
гостра сокира…
минулось без вороття,
коли був ти –
моє дитя:
покинув, бо ви-ріс…
а вернувся–
понищив ліс.
пустелі й поля,
поля…
отака вона нині,
сину,
свавільна моя дитино,
безліса твоя земля…
то не входь
за туманну завісу:
я – Прамати
Прадавнього Лісу…
лиш підгле́диш
мою таємницю,
як щоночі
почне тобі сниться
на злеті
підстрелена птиця,
замерзаюча
в русі повільнім
сльоза
недоби́тої олени́ці,
осироті́лої
ведме́диці
дикий у відчаї рев,
розпачливий у падінні
шурхіт
потятих дерев…
що не ве́лено –
зась! тобі знати:
бо увійдуть
до твоєї хати
і стануть довкола ложа
душі
постріляних і потятих…
а позбутися їх
не зможеш,
прогнати?
і спроби зайві облиш…
будуть
стіною стояти,
споглядати
пильно і мовчки,
як ти ночами НЕ спиш…
…а колись же
прийдеш ти
з миром,
без рушниці,
і без сокири –
оксамитовий моріжо́к,
рушники
вишива́ні стежок
я простелю до ніг
твоїх
аж під самий
рідний поріг:
- Сину!
входь до Хати,
люба дитино!
предковічна моя таємниця
враз
без решти
для тебе відчиниться!
миттю!
оживуть всі потоптані
і побиті…
у смарагдовім верховітті
заспівають
щасливі пташки,
олени-ця
лагідним серцем
до тебе
пригорнеться…
безтурботні
смішні ведмежата
метушливо
долучаться Свята…
заряхтять
діаманти джерел
і квіток самоцвіти –
Ти!
стане Сонце нове,
і ясно
прихилиться небо:
за обітницею Вітця –
все!
усе для коханого Тебе!
зникне страх –
люди і звірі
заживуть
у взаємній довірі!
метелики і пташки
годува́тимуться із руки…
…і розтане
туманна завіса
перед ликом
красивим і світлим
спадкоємця законного –
молодого Володаря
Лісу…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309183
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.01.2012
автор: Валя Савелюк