Світло місячне ллється в вічі
І підморгує Андромеда.
Я вовчицею йду крізь вічність
І шукаю життєве кредо.
Миготять незнайомі лиця,
Небеса розриває громом.
Час настав, аби вже спиниться -
Та вовчиця іде невтомно.
Почорніле з морозу листя
Слід вовчиці на ніч сховало.
Куля вирвалася зі свистом...
Виє вовк за дев'ятим валом.
Видається, спинилось серце,
Біль врізається в скроні терням.
Вовк крізь хащі біжить уперто,
Він вовчицю свою поверне.
Кров стікала крізь рвану рану,
Хтось злизав її, мов живицю.
Ніч вростає в холодний ранок,
Вовк свою воскресив вовчицю.
Пестить місяць у срібнім сяйві
Три істоти з чужого лісу.
Тут пояснення будуть зайві -
Шарудить вовченя вже листям...
Світло місячне ллється в вічі,
Знов підморгує Андромеда.
Будем разом іти крізь вічність
І любов стане нашим кредо!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309045
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.01.2012
автор: валькірія