ВТРАЧЕНИЙ РАЙ

(за  Джоном  Мільтоном)

Про  той  людський  непослух  і  про  плід
від  забороненого  Древа,
чий  смак  приніс  на  землю  горе  й  смерть,
бо  зник  Едем,  і  до  блаженних  пір,
коли  нам  Найвеличніший  з  людей
вернув  надію  й  врятував  наш  рід,  –
співай  небесна  Музо!  Ще  на  вершині
таємної  гори  Сінай,  або  ж  Хорів,
ти  надихнула  Моісєя-пастуха,
щоб  він  повідав  славному  потомству,
як  небеса  й  земля  з  Хаосу  стали.
Але  якщо  гора  Сіонська  і  ручай,
що  Сілаамським  звавсь  в  Єрусалимі,
тебе  у  більший  захват  приведе,
то  заклинаю  і  молю  покірно  я
твою  благословенну  допомогу
для  пісні  відчайдушної  моєї,
що  прагне  знятись  над  горою  Гелікон
й  забратися  на  ті  стрімкі  висоти,
де  не  витали  ні  поезія,  ні  проза.

А  головне,  о  Дух  Святий,  що  визнаєш
не  храми  у  минущій  позолоті,
а  Храми  й  Дух  неторканих  сердець,
навчи  мене,  бо  лиш  Тобі  відомо
все  від  початку  Божого  Творіння,
бо  тільки  Ти,  єдиний  вірний  Свідок,
в  задумі  маєш  над  просторами  безодні,
як  голуб,  розпростерши  вільно  крила,
і  духом  Істини  її  плодотворИш.

Душі  моєї  темінь  освіти,
мізерне  і  убоге  возвелич,
і  спроможи  на  безперечний  Доказ,
щоб  міг  я  перед  паствою  Твоєю
довести  праведність  шляхів  Господніх
і  утвердити  вічне  Провидіння.
Повідай  спершу,  бо  нічого  в  Світі
твого  проникливого  ока  не  втече:
ні  Небо,  ні  бездонна  прірва  пекла,
назви  ж  спочатку  ту  сумну  причину,
яка  штовхнула  наших  Прабатьків,
що  раювали  в  щасті  і  пишнОті
і  небом  пещені  й  голублені  були,
зректися  імені  одвічного  Творця,
зневажити  єдину  заборону
і  Волю  потоптать?  –  Володар  сього  світу!
Це  він  їх  спокусив  на  згубний  вчинок.
Пекельний  Змій!  Це  він,  чия  підступність,
замішана  на  заздрості  і  помсті,
підлотно  ошукала  Матір  Людства.
І  в  той  же  самий  час  його  гординя
його  ж  нещадно  скинула  з  Небес,
разом  із  сонмом  ангелів  повсталих,  
з  чиєю  допомогою  він  прагнув
піднятися  над  рівними  собі
і  в  Славі  утвердитися  в  Раю,
наважився  у  замислах  підступних
себе  зрівняти  із  Найбільш  Високим,
повстати  з  честолюбною  метою,
почавши  нечестиву  й  горду  битву
проти  Престолу  і  Всевладдя  Бога.

Та  намарне,  бо  Всемогутня  Сила
його  повергла  із  Небес  Всевишніх,
та  так,  що  він  аж  спалахнув,  летівши
в  Довічну  муку,  що  кінця  і  краю
не  знатиме,  де  він  одвічно  буде
в  міцнім  ланцюжжі  і  в  караючім  Вогні.

Дев*ятикратно  Простір  помінявся,
що  відміряє  смертним  Дні  і  Ночі,
а  він  лежав  з  жахливою  ордою,
звойований  –  а  все  ж  безсмертний.  Доля
не  вберегла  для  нього  навіть  гніву,
лиш  привид  щастя,  що  навіки  втратив,
й  нещадний  вічний  біль  його  точили.
Він  кидав  лютим  поглядом  довкола,
мов  хлюпав  з  чаш  скорботи  і  розпуки
узваром  ненависті  і  гордині.
В  єдину  мить,  як  тільки  ангел  може,
оглянув  він  похмуру  ту  місцину  –
темницю  дику  і  безплідну,  піч  без  меж,
наповнену  вогнем  по  самі  вінця.
І  хоч  вогонь  пекельний  не  світився,
та  темінь  зримою  усе-таки  була.
І  зрима  темінь  та  давала  змогу
навіч  узріти  краєвиди  Лиха,
окрУги  горя  і  скорботи  тіні.
Він  знав,  що  у  пекельній  цій  безодні
повік  не  зможе  оселитись  спокій,  
не  прийде  відпочинок,  а  надія,
досяжна  іншим,  пекло  обмине.
Лиш  безкінечні  тортури  чекають
його  попереду,  і  вогняний  потоп
палаючої  незнищЕнно  Сірки.

Таку  місцину  Вічна  Справедливість
приготувала  для  повсталих  бунтарів.
Такою  їм  судилася  в*язниця
у  непроглядній  темряві  і  муках.
О!  як  вони  далеко  опинились
від  світла  Неба  й  Божого  Престолу!
Утричі  далі,  ніж  від  Центру  Світу
до  Полюса  найдальшого  його.
О,  як  несхожа  дика  ця  місцевість
на  ту,  яку  вони  до  того  знали…
він  бачить  вірних  спільників  своїх
у  смерчах  й  повенях  бурхливого  вогню.
А  поруч  з  ним  страшну  приймає  кару
його  товариш  перший  у  борні,
злочинністю  і  силою  який
йому  лиш  поступається  самому,
що  в  Палестині  згодом  заживе
гучної  слави  з  йменням  Вельзевул.

Порушивши  в*язку  жахливу  тишу,
звернувсь  до  нього  гордий  Архиворог,
наречений  відтоді  Сатаною,
з  зухвалими  словами  –  і  почав:
–  Чи  ж  ти  оце?..  Але  який  несхожий
той,  хто  упав  так  низько  з  Висоти,
на  того,  хто  в  щасливих  Царствах  Світла
ошатністю  і  сяянням  одежі
переважав  яскраві  Міріади!
Якщо  це  ти,  з  ким  поєднала  доля
думки  й  поради,  і  надії  спільні,
і  небезпеку  у  славетній  справі,
з  ким  спільне  горе  і  загибель  я  ділю  –
то  подивись,  в  яку  бездонну  яму
ми  рухнули  з  тобою  –  та  й  по  тому!
Хто  знав  жахливу  силу  його  грому?
Чи  знали  ми,  стаючи  до  двобою,
що  має  Він  ту  лиховісну  зброю?
Ніхто  не  знав.  Але  нехай  гнівиться
могутній  Переможець  –  не  схилюсь!
не  стану  преподобником  ніколи!
і  не  покаюсь!  –  хай  мій  блиск  померк…

(переклад  з  англійської  
Миколи  Андрійовича  ДМИТРЕНКА,  
поетичне  опрацювання  –
Валентини  САВЕЛЮК)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306612
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 15.01.2012
автор: Валя Савелюк