Хтось із дзеркала дивиться в очі
І здається мені, що це – я.
Та реальність сприймати не хочу:
Ті мішки під очима пророчі…
Невже в дзеркалі постать моя?
Невже він – той, хто бігав так прудко,
Мрію стати поетом плекав,
І блакитні любив незабудки,
Вирізав очеретяні трубки,
Під вербою кохану чекав,
І любився в розмаї до ранку,
Зводив з креслень надводні мости –
То є я – все віддав без останку,
Своїм мріям співав колисанку,
Міг сказати любові «прости»?
Відійди! Ти – не я, але ж я – ти!
Душу розпач охоплює враз.
Що б йому, що навпроти, утнути
Щоб ще раз міг на хвильку відчути
Молодої енергії спазм?
Прощавай! Мабуть, все я покину.
Краще буду дивитись в вікно…
Закривається дійсності днина,
А на тім – принесуть довгу скриню
І завершиться наше кіно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298071
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.12.2011
автор: Г. Король