Колись мені в глухім проваллі ночі
Наснились очі, наче тернослив.
Такі мрійливі, звабливі - дівочі,
Неначе хтось дві зірки запалив.
А пристрасті, а полум"я, а блиску
В отих очах - аж серце закипа!
І віщий сон підводить першу риску
І знову ностальгія відступа.
Вона з"явилась в платті голубому
Серед буяння білих хризантем.
Тоді ж я запросив її додому,
Хоч це було завдання й непросте!
Ми спілкувались майже до світанку
Про все на світі, отже й про любов.
Всю душу їй, до крихти, до останку,
Я виливав у русло тих розмов.
Вона ж мені душі не відкривала -
Боялась, певно, зради без жалю.
Лиш тінь журби в очах її згорала...
І я тоді пожалкував, що сплю.
Я цілував, і пестив, і голубив,
Немов не знав, що це всього лиш сон,
Коли її такі жадані губи
Шептали щось про дію заборон.
Ніхто на світі з певністю не скаже,
Яку нам долю вигадають сни.
А вже кому яка дорога ляже -
Лиш тільки так розкажуть нам вони...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297556
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 03.12.2011
автор: Дощ