стоїш
у приза́хідному
ко́нтражу́рі –
поблажливо
сяєш,
як храм
готичний –
обті́чний,
ви́тончений
і вели́чний,
довічний…
одвічний…
вбираєш
по́вагом
світло
сонячне
в себе
з усього
приза́хідного,
фанта́с-магори́чного
неба,
як о́нікс,
камінь
магічний.
...стою
перед
тобо-ю,
як перед троном
царя
Соломона –
безгомі́нна трава…
душа моя
не до місця –
ситце-ва.
на
спорише́вій межі
решти дня
і
невзаба́рі
прийдешньої ночі –
чого я,
не за рангом
вибаглива отака,
хочу?
чого б
і справді
хотіти мені
у цій благородній,
прозоро-чорній
о́ніксовій
тіні́́ ?
...стоїш
у контражурі
світила мого́
призахідного,
як онікс
царя Соломона
у черво́нно-крова́вій
золотій
оправі.
то з чого ж я плачу?
може ти,
у ве́личі донебе́сній
і славі
земної
яві,
заслонив мені
останні
приза́хідні,
теплі
до мене,
сонячні
про-мені…
і навіть
не бачиш.
(*червонним золотом іноді називають золото найвищої проби...)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292260
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.11.2011
автор: Валя Савелюк