Я так вчаділа від оман,
Що обліпили мою душу!
Вони щоночі її душать,
Мов метастази всюдисущі,
І завдають нестерпних ран.
Переродилась віра в тлін
Від цих повторень зрад потворних.
Знов наді мною - хмари чорні
І вісник горя - хижий ворон.
Шукати марно жар в золі.
Слова втрачають власну суть,
Нема її поміж рядками,
Їй проростати легше в камінь,
Ніж промовлятися вустами,
Брехня усюди - там і тут.
І тільки паморозь сумна,
Лежить, мов скеля, непорушно,
І огорта схололу душу,
Мов запихає смуток дужче
На дно, в якім немає дна...
Тож хай розвіється туман
З людських оман і фальші світу,
Нехай душа себе наситить
Любов'ю, правдою і світлом
В обіймах ніжних у світань!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289564
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.10.2011
автор: валькірія