Нема кращого за тебе,
але деколи хочеться чогось гіршого…
Панна
І як тебе любитиму тоді,
коли нас врешті поєднає доля?
Чи буду я, неначе у суді -
в собі - вертіти вспак пекельні кола
моїх терзань уже колишніх днів,
що зараз сущі, і котрі спроквола
усе живе випалюють в мені?
Чи я забуду розпач від утрати,
як ти мене покинувши на дні,
так просто стала іншого шукати -
хай гіршого, щоб тільки не мене.
Якби комусь було потрібно ката -
йому назвав би лиш ім’я одне...
І що тоді залишиться в тобі?
Невже тебе ця чаша обмине -
ця чорна чаша в сяйві голубім
тонкого шару пам’яті нової?
Та чи забудеш ти, що там, під ним -
зола тобою спаленої Трої?..
І що за страх торкатиметься нас,
коли назовні разом із золою
почнуть спливати давні імена,
котрих мене ти так ретельно вчила
колись (тепер) - у півпритомних снах
звіряннями обламуючи крила
моїм чуттям… Що я всього лиш друг.
А друг - це довіритель і могила...
І думаю - чи вистачить потуг
сховатись від колишнього сьогодні,
чи встигнемо на час замкнути круг,
коли минуле верне із безодні?..
2009
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287481
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2011
автор: Ярослав Петришин