Перегоріло, згасло, спопеліло,
Перетекло у вимір небуття
І вже в душі навіки відболіло
Моє до тебе ніжне почуття.
Не говори, що ти мене кохаєш,
Покайних слів від тебе не прийму.
Даремно ти моє серденько краєш,
Бо я твоєму віри вже не йму.
Розтринькав ти на торжищах життєвих
Чуття гарячі, ласку і любов.
Ти не позбувся слабкостей миттєвих
І зрадив те, заради чого йшов!
Ти відцурався від малого сина -
Він батьком снив, допоки й не підріс.
Вже в тім твоя тяжка лежить провина,
Що ти його гірких не бачив сліз.
Тож нам з тобою вже не по дорозі -
Забути зраду серце не дає...
А він стояв самотньо на порозі
І болісно щось думав про своє.
Важкі слова клубочилися в горлі,
Та вголос вже нічого не сказав.
І тільки очі зблиснули від болю,
Що совість запізнілу пронизав.
Побрів у ніч розмитим силуетом,
Розтав, мов привид, наче й не було.
Сиділа жінка довго над портретом.
Там їхнє щастя сонячно цвіло...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283898
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 02.10.2011
автор: Дощ