Ще змалечку знав я стареньку одну -
Ходила, в поклоні зігнута.
Відколи синів провела на війну,
З очей не зникала засмута.
Та збігли роки, мов крізь пальці вода,
Вже виросла й правнуків купа.
Розкаже малим, як була молода,
Та й знов заклопотано тупа.
Усеньке життя, наче день, прожила
Отут, де закопано пупа.
До діла завжди беручкю була,
Та й нині не марно ще тупа.
Хазяйство догляне своє чимале́,
Цибульку на грядці прощупа.
Отак , помаленьку, чи добре, чи зле,
Від ранку й до вечора тупа.
Вже осінь замріяна знову в садку
Солодкими грушами гупа.
Старенька спочине собі в холодку,
Та й знову по стежечці тупа.
Ту хату, де виросла, геть розтягли
Усю, до останнього слупа.
До цього і діти не всі дожили,
А баба Одарка ще тупа!
Коли ж пожартують, до пари, мовляв,
Бабусі мітла, та ще й ступа,
Цей жарт і Одарку також звеселя,
І вже веселіш вона тупа.
Та якось уздрів, як праправнучок нині
Сльозою зарюмсаний, хлюпа.
Зайшов... Аж старенька лежить в домовині.
Своє відходила... Не тупа...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283359
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 29.09.2011
автор: Дощ