В безодню літ відкочуються будні
І в буднях тих безслідно розтають
Сумні й веселі березні і грудні
І вже минулим в пам"яті стають.
Так хочеться на хвильку зупинитись,
Перепочити в цій гонитві літ
І проклясти, а може й помолитись,
На цей жорстокий, цей шалений світ.
А ще пізнати Істину нетлінну,
Що сотворила Розум і Життя.
Та поспитати Господа уклінно,
Який-бо сенс у тлінного буття?
Якщо насправді нам усім судилось
Нести тягар найпершого гріха,
То вже сторицею минуле відомстилось,
Проте сум"яття в душах не стиха.
І я вже знаю, хто у тому винен,
Що рід людський неправедно стражда:
Адам був Бога слухатись повинен,
А він побіля Єви упадав!
Хай славні будуть волхви і пророки,
Воздам хвалу землі і небесам
За те, що я і світ оцей широкий
У вічності зійдемось сам на сам!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281452
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.09.2011
автор: Дощ