В тривозі зранку прокидаюсь,
В тумані не знайти дорогу.
З туманом тільки попрощаюсь,
А посміхнуся Богу!
У темряві іде позаду
У капелюсі чорний страх.
Шепоче він про сонця зраду,
Яке померло в небесах.
Нема парканів,й заборон,
А дух чомусь не вільний….
Дрімає міцно Посейдон,
Навколо страх могильний…
А десь, он там, в сирій коморі
Мов Янгол, розгорнувши крила
Сидить і нищить світлі зорі
Звірюка смерті сніжно-біла!
Глибокий страх – мов ненажера,
З’їдає душу – мов хробак.
Здійснивши мрію людожера -
Тепер він знає плоті смак.
Бува підпустиш людожера
Занадто близько до тепла,
А він , страждання ненажера
З’їдає душу аж до тла.
Буває підповзе потвора
Зачепить легко, без зубів,
Поріз загоїться так скоро,
Що не залишиться слідів.
Але чим глибше плоть з’їдає
Тим довше буде гнити,
І виходу ,нажаль ,немає.
Прийдеться з гноєм жити.
Хоча й буває і таке,
Що гній на сонці висихає,
А джерело святе й дзвінке
Водою струпи позмиває.
У водоспаді прокидаюсь.
Мій Посейдон знайшов дорогу.
Я з болем тихо попрощаюсь,
А посміхнуся Богу!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273176
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.08.2011
автор: Sukhovilova