Вже пішла від нас весна крилата,
Літні ночі в ліхтарях горять.
А зелені очі мого брата
Бережуть її й боготворять.
Зеленіють велетні - каштани,
Листя шелестить старі казки
Там вітри шепочуть хулігани,
Про якісь незвідані стежки.
Де моє дитинство заблукало?
Воно тут, у буйстві диких трав.
Може просто пристані шукало,
Може його хтось у мене вкрав?
Ні воно пройшло, як осінь тлінна,
Та я бачу, серед сонних хат,
Босоніж біжить якась дитина,
Й блиск очей у неї в сто карат.
Сірі очі… в мене також сірі,
Та інакше бачать білий світ:
Бачать брата щічки запашілі,
Що біжить за дівчинкою вслід.
Що ж, співцю весни зеленоокий,
Ти з моїм дитинством - кращий друг.
А над вами небосхил високий,
І шпориш мякий росте навкруг.
Біля мене ж – шумне сіре місто,
Мушу долю там свою шукать
Намагатися не схибить, звісно
Кращий шлях життєвий обирать.
Щось не вмію? Знаю, що навчуся!
Та як важко буде крокувать,
До старих каштанів повернуся
І вони мене благословлять.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272559
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.07.2011
автор: NNNP