ЗГРАЯ БІЛИХ ПРОСТИРАДЛ

Біла  білизна  
б‘є  крильми,
як  половина
ключа  журавлиного…
Здається  білизні,
що  ось  –  блакить!
і  вже  вона  вільною
в  небі  летить.

Така  випрана,  чиста,  
пахуча  така!
Забула  зовсім,
що  прищепнута
до  цупкого  шнурка.

Бешкетливий  вітер
розгойдує  віти
старого  горіха  –
заради  втіхи,
заради  сміху
нашіптує  простирадлам,
що  вони  –  птахи:
може  лебеді,  чи  журавлі…
Набирає  повітря
повні  міхи
і  дме  щосили  –
а  довірливі
простирадла  мої
здіймають  краї,
наче  білі  могутні  крила.

Наївні.
Та  яка  у  наївності  
їхній
беззастережна
пристрасть  і  сила!

І  лине,  лине,
не  рушаючи  з  місця,
пришнурована  до  стовпів,
лляна  і  бязева
половина
ключа  журавлиного  –
відчайдушно  і  радісно  
б‘є  крильми.
Як  ми.
Бо  що  той  шнурок:
для  нас,  бязевих,    
шнурок  –  
не  порок…

А  збоку  виходить
сумна  картина:
ніби  це  й  справді
зграя  пташина,
якихось  
не  по  земному  великих
лебедів  чи  журавлів.
Може,  янголів?..

І,  ніби,  на  раз  –    
зупинився  час
саме  в  оцю  мить.
Стала  вічністю,
знерухо́міла,
випадкова  хвилина.
І  загрузла  в  безчассі  
видима  половина
решти  
зниклого  у  потойбіччі
ключа  журавлиного:
хоч  і  б‘є  
з  усіх  сил  крильми,
та  на  місці  летить.

О,  Боже!
Ні  здійнятися  в  небеса,
ні  попадати  на  траву
біла  зграя  
не  може.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269321
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2011
автор: Валя Савелюк