Хотіла б я бути лісовою дорогою,
такою молодою,
гінкою і спритною,
як золотиста пантера,
такою вільною
і безтурботною,
як дитячий сміх.
Прудко і весело бігти навстріч
кожного разу,
коли ти,
у вихідні,
на два дні,
до загубленої
між троянд і любистків
хатини
зволиш
із великого свого міста
приїхати.
Я – твоя лісова дорога.
Я поет граційної твоєї ходи,
гарно й танечно
по мені іди,
у задумі неспішній,
в осонні,
поміж сосен і папоротей,
що тягнуть до тебе
молитовно складені
великі свої долоні.
Я
перемила кожну перлину,
перевіяла блискітки
у моїх пісках,
Я
запасла в кишені –
дупла старих черешень –
променів місяця-молодика
Я
обмережила сяєвом
кожну рисочку
на твоїх слідах,
Я
заряхтіла полиском
кроків твоїх на соснах і папоротях,
як Чумацький Шлях.
Я
дістала з ключів моїх
найпотаємніших
живої води,
Я
оросила на пісках моїх діаментових
повік незникненні
твої сліди,
Я
кожен порух твій, кожен слід
найневиразніший,
як безцінний скарб, не загублю.
Я
кожен дотик твій найневагоміший,
на тілі моєму сяючім
бережу і люблю.
…А коли
день згасне,
і вечір, такий прекрасний,
розтане
в примарних туманах,
як останній сніг
на оболоні
моїх сподівань,
і коли
сонне озеро
відлунить
гомін останньої електрички,
до якої я простягала
пелюстки мого чекання,
але марно –
з зяючих дверей
останнього вагона
на долоню перону
ти знов не зійшов,
бо велике місто
надто міцно
прилипло
до твоїх підошов.
Тоді
я одділюсь
від краю тверді,
що торкається
сталевого холоду
паралельних
самотніх рейок,
і полину геть,
поміж сосен і папороті,
згортаючись на бігу
у тугий золотистий сувій.
В мить швидку
опинюсь під порогом хатини,
яка виглядає тебе
усіма святковими вікнами.
Там я стихну
і, поки ніхто не бачить,
стану тінню золотої пантери,
з сяючими, як у хатини, очима.
Зіслизну нечутно
під трояндовий кущ
і відчиню невидимі двері
у мій дорожаний світ…
У потаємному світі
кожна земна дорога
(навіть дрібні стежки)
має свій прихисток
для відпочинку і мрій.
У моїй укромі
я, золотиста лісова пантера,
вмощуюсь затишно
перед живим сосновим вогнем,
згортаюсь клубочком
у куточку
старого невдоволеного крісла,
дістаю
давні папіруси спогадів
і гортаю
вивітрені з людського світу
мудрі
письмена слідів.
А
перед самим світанком,
в пору вселенської тиші,
коли сосновий вогонь,
набавившись,
задрімає
у сріблястому попелі,
я
запалюю в небі зірки,
і дістаю
з-за образів
найцінніший у світі
шовкопис
твоїх слідів.
Непевним небесним світлом
оповиті,
твої сліди
сяють, як вічні зорі,
тільки для мене –
завжди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268269
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.07.2011
автор: Валя Савелюк