Спілкування з оточуючими не викликає здивування і зайвих запитань, адже кожен з нас має бажання поділитися своїми думками, похизуватися, повідомити про свої радощі, проблеми, почути, що вони хороші, отримати чергові компліменти або ж образливі характеристики власної особистості. Проте монолог у темряві, з пронизливим поглядом у темне, сумне нічне небо, з нестерпним почуттям суму та самотності у душі, може вважатися божевіллям, коли усі слова спрямовані тій людині, яка приносить радість у сіру буденність? Скажете таке буває, коли закоханий?? Важко заперечити, можливо і буває, але таке відчуття чомусь оминає мою душу, чи то вона ще не вивчила всі правила цієї гри, аби бути достойним учасником. Є люди, які перетворюють рутинне існування на радість, вдихаючи у нього життя з усіма його барвами і емоціями. Кружляючи навколо цих думок, сіро-зелені очі вкотре переконалися, що їх рутинне існування можна назвати життям, адже була Вона, та яка жила за кілометри від них, проте постійно повторювала “я й так близько... через монітор.. і не я маю бути поруч, а людина, яка тебе насправді оберігатиме, і робитиме все можливе, щоб ти була щасливою...мої ж можливості досить скромні.” Відстань, час, турботи…Все це зникало, коли сіро-зелені очі читали ті листи-підтримки. Тиха, мовчазна,задумана, овіяна орелом таємничості та загадковості, тихенько крокує по вулицям міста, яке шалено, стрімголов мчить на зустріч з нової хвилиною, але навколо неї час зупинявся, намагаючись зрозуміти, що заховано у її очах. Впродовж п’яти років, сіро-зелені очі відчували, що поряд є та людина, з якою можна сидіти ранками біля вікна, насолоджуючись ароматом свіжої кави та книгою, розмовляти про дрібниці, філософствувати, мріяти і просто мовчати. Згодом життя дарує путівки у різні напрямки з маленьким P.S “Сподіваюся, що ви колись зустрінетесь знову!”. І відлік самостійності розпочався, з усіма сподіваннями, розчаруваннями і досягненнями, єдине, що не підкорилося часу, так це підтримка і радість від спілкування з Нею. Це була стала величина існування сіро-зелених очей.
“З рожевих окулярів дістала скельця...”- саме так був сформульований девіз нового етапу життя сумних очей. Усі ті картинки, які малюєш у своїй уяві кожного дня кудись зникали, деформувалися, спотворювалися і розчинялися у людському егоїзмі, байдужості, лишаючи тільки розчарування і біль. Якби хтось ризикнув заглянути у думки сіро-зелених очей, то побачив би ледь помітні літери на душі, які були сповненні страху, втоми і відчаю. “Я живу, існую...беззмістовно топаю по цій землі… чесно, я зараз мало що розумію з того, що відчуваю, роблю...просто тіло, що ходить.....сплю, але зранку встаю з таким відчуттям, що не спала взагалі...голова розривається від думок...просто хочеться купити нову голову і мозок....коротше кажучи, бездумне існування…о, тільки не вистачає психіатра.. була б повна картина мого божевілля....це страшно… хочеться вирвати все це з голови як бур’ян з корінням… але не можу... потихеньку поживаю...живу, дихаю, сповнена байдужості і втоми, якщо чесно...але живу у ритмі миготіння власних зіниць перед монітором, який поглинули Рекреації Андруховича... вже четвертий день я починаю з читання Андруховича... сьогодні закінчила читати “Рекреації”, думаю продовжити читати “12 обручів”...але мої очі проклянуть мене скоро, це точно.... щось я стала сентиментальною.... намагаюся боротися зі своїми спогадами, мене мучать 3 день якісь дивні сни і я вже третій день розмовляю з тобою, лежачи у ліжку в темряві...мабуть провокую когось купити мені тур у жовтий будинок…. борюся з бажанням написати сірим очам, намагаюсь їх відпустити і жити далі, але щось не маю сили поки що поламати себе....хочеться видертися на підвіконня, взяти чашку гарячого чаю, послухати дощ і відчути тепло його руки, але житиму надалі Андруховичем…. Хто я?? Куди йду?? Чого прагну? Кому потрібна така як?? Покалічена, забита думками і відчаєм”….
Шквал цих емоцій сповнював душу, але обличчя і уста мовчали, приховуючи все це, створюючи практично ідеальний образ сіро-зелених очей, без проблем, питань, непотрібних думок та заперечень. Саме таку роль надали оточуючі очам, аби заспокоїти своє сумління стосовно своєї ролі у їхньому житті. Всі минають повз, ховаючи очі, притрушуючи думки і слова лестощами, брехнею, сумнівами, марними сподіваннями. Ніхто не виявляє бажання взяти на себе відповідальність за чужу душу, боячись втілити у ній свої забуті та запиленні часом мрії, аби згодом не розчаруватися у власних змарнованих роках. Значить, душі почекають….Треба жити, а не думати….Думки можуть приносити щастя і радість, проте найчастіше вони дарують депресивність, байдужість, втому і жалощі самого себе у власній нікчемності. “Не грузи все у душу….лімітуй….Просто поміняй ставлення до всього”- просила Вона у сіро-зелених очей, намагаючись втримати від кроку у провалля забуття. У такі хвилини вкотре приходить розуміння того, що хтось переймається твоїм життя, щиро вірить у твої сили і поділяє, здавалося б на перший погляд, дивні думки….. Все це підвладне одній скромній, незвичайній людині…
“Чудечко….Все буде добре!!! Ми ж на Львів пензлюєм??”….. Мабуть, це будуть перші слова нової історії сіро-зелених очей….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264625
Рубрика: Нарис
дата надходження 12.06.2011
автор: філософ