Я вмер. Запилених віконниць
і яворів ряди Еол
гарячий т́орсав.
Я ішов,
і фавни йшли, і в фавні кожнім,
здавалось, Пана впізнаю:
«Гаразд, я, певне, у раю.»
Від сонця затулившись, сяйво
руде пустивши з-під плеча,
з лілеєю в волоссі стало
на дверях враз наге дівча,
струнке, як жінка, й так бентежно
розквітли пипки — я згадав
весну наземних давніх справ,
коли, за вільху прибережну
сховавшись, зблизька спостеріг,
як млинаря дочка найменша,
мов золота, із річки вийшла
з борідкою між мокрих ніг.
І ось тепер, у тому ж фраку,
що вчора в нім залишив світ,
із хижим усміхом гуляки
я підступився до Ліліт.
Через плече вона зирнула
зеленим оком — й на мені
зненацька шати спалахнули
і спопеліли.
В глибині
диван був грецький волохатий,
вино на столику, гранати
й у вільнім розпису стіна.
І, як дитя, двома перстами
вхопивши полум'я нестямне:
«Сюди», — промовила вона.
І без принуки, без зусилля,
лиш іскорка в очах жила,
переді мною, ніби крила,
вона коліна розвела.
І так спокусливо, розкуто
лежала горілиць, аж кров
моя заграла. В незабуту
ударом дужим я ввійшов
і в ній зробився невіддільним.
Як змій в змії, я ковзав там,
і буйний захват у свербінні
солодкому все наростав, —
аж тут вона стиснула ноги
і відсахнулася нараз,
легким серпанком сповилась
й граційно скочила з підлоги.
За півдороги до мети
я, сили сповнений, зостався
і сіпнувся і захитався
від вітру дивного. «Впусти!» —
гукнув і з жахом я помітив,
що знов на вулиці стою,
і, з меканням мерзенним, діти
булаву вгледіли мою.
«Впусти!» — руда і козлонога
юрба росла. «Заради Бога
впусти, бо згине розум мій!»
Мовчали двері. І безсило
перед всіма я сім'я вилив
і враз, що в пеклі, зрозумів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263278
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 04.06.2011
автор: Єгор Юкрамов