Над клаптиком землі зависла тиша.
Тут не лунає сміх, не лине спів,
І не така, як скрізь, земля – тут солоніша –
Від сліз дітей, батьків і матерів.
Старі хрести – примари дерев’яні –
Під тягарем років, століть, мабуть,
У різні боки посхилялись, наче п’яні
Оті дядьки, що із весілля йдуть.
Здається, тут і сонце холодніше!
І розбишака-вітерець притих.
Пташине щебетання теж сумніше,
Ніж там, над річкою, у гіллі верб густих.
Десь тут лежать мої пра-прабабусі,
Прадідусі... Tа годі їх знайти!
І все-таки, з надією дивлюсь я
На лишаєм обліплені хрести.
Малі горбочки, встелені барвінком, -
Це все, що нам зберіг жорстокий час!
Минулось... Перегорнута сторінка
В книзі життя. І не мине це й нас.
Нема тут ні доріжок, ані стежок,
Місцями хащі, наче справжній ліс;
Неначе й пустка, але як бентежить!
Доводить душу мало не до сліз.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250505
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.03.2011
автор: Василь Царинюк