Понтмодернізм
або
Фрагменти одної цілості
Уже додому сум заходив, рукою пестячи траву. Ру-ру-руру, скільки хочу і краду. Сємки кидаю й жую. Рот працює як махіна – трактор, пактор, кострубактор. Метр за метром – зуби ріжуться. Я болю і ворушуся. Свині падають в кущі – там чекають свинозбирачі. Що вже злізли із пе----чі! Отож трава пестячись колише вітер, а той скубочеться й регоче. Гелгоче. Зозульці голову мороче. Че. – Че був мужик! - МужИИИк! Вжик вжик і не мурава вже росте, а стебла голі-обрізолі. Ну а сіно вже в стодолі, набирається із духом, щоб залізти Мілці в бебех й просочитися між ребер.
В генделику поміж сизуватого димцю ніжно ворушилися розм’яклі пиячки, куняючи і лагідно побурмотюючи один до одного. Медвяно текла заспокійлива музика, повільно розтягуючи задоволення. Гарні, округлі, теплі цицьки пріли у дружини Лейби в пазусі. Тож Пивна Меріен ‘стояла я і слухала весну’ стояла і прислухалася чи не слизь котять циці, коли вона дихає. Пльось-хльопць, - сиділи циці і хлюпотіли, наче ґульки тіста у олії, ніби неспечені булочки.
Стриножений, він зламано сидів, упокорена гордість зябоніла з очей. Кров, що витікає. Поранений, але такий гордий – він до кінця виснажився і просто звалився з ніг. Він більше не може боротися. На пручання вже немає сили. Уся енергія порозливалася у перші миті божевільної напруги. Просто смиренно сидів – гіркотів. Гірко, принижено. У ньому було щось від розпачу. Щось від затухаючого пульсу. Можливо, то гасла надія. П’яничка Васько задумливо сидів, потупившись, ухнюпивши плечі – бо він чудово розумів як почуває себе впадений келих. Я хочу тебе відтяти від тої глухої землі. Глухої до горя підлоги. Нащо жиє цей світ, в якому має місце нечулість і байдужість? Утоптані в л*йно всі поривання добрі – вже засмерділися, із булькотом за кумпанію.
На неї постійно клали. Вона звикла. Проте все частіше плакала. Але це був не плач – це більше нагадувало похлюпування, чи навіть сухе горлове поскрипування. Ніколи не розглядали як цілісну особистість. Просто використовували, ґвалтуючи всі такі ніжні почуття. Їм усім, тобто людям – пофіх що ти дверна ручка. Ручко то й ручко. Дверна – так і сиди собі в дверях. Жити не заважай, офермо, рукоблуднице гладкоствола.
Хочу пити. Дощ паде. Пробиваю головами стіни. Насправді ж, просто б’юся пальцями об клавіатуру. Закінчилася вода - пересохло шлангорло. Щось солоденьке так і хоче з’їстися. Солоденьке – я хочу тебе! Скажи! Скажи, що ти моє, а я – твій. Будь у мені, а я буду у тобі весь. Упиватимусь аж вищатиму.
Пальці розбивають собі голови. Вони вже геть дурні. Стали. Їх доконали я і КЛАВА. Так-так, Героям Слава! І я там був – тоді ще жид сонцем крутив, а я пироги зворохобив у макітрі, пальця – в носі. Ви ніколи не задумувалися навіщо у світі існує свербіж? І чому не існує венеричних хвороб? Чому їх не має ніхто собі на увазі. Тож вип’єм за нашу дорогу всіп’ю..всімлю. Дитина померла уві сні. Але все нормально, вона заснула на колії, повзучи до супермаркету мамі по пачку сірників. Та варила святковий пудинг – мали збігтися дітвора на день народження до любої доці. А доця померла у ві сні. Кажуть дуже легко помирати уві сні. Так ніби левітуєш, дуне легенько вітер. Візьме тебе і піднесе. От і несе той вогонь, поки клавіші прогинаються під знесиленими відчайдушніми, як останніми, ударами громових кісточок пальців. Поки все зачинається наново.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249947
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.03.2011
автор: bodiadub