На дорозі життєвій - слизько,
Вже і яма глибока близько.
Все частіше ходжу боками,
Щоб уникнути тої ями.
Осипається яма збоку
І шепоче мені жорстоко:
"Одцурайся від свого роду,
Про козацьку забудь породу!
Бо інакше країв не буде,
Закопаю, а рід - забуде!"
Необачний, ходжу краями,
Наче не помічаю ями,
Пам'ятаю свою природу
І прокляття і стогін роду,
Що із ями постійно чути.
І не знаю - мені як бути!
Вже завис, вже от-от сконаю,
Бо ступити куди не маю,
Хоч і поруч, легка на згадку,
Вже гукає чужинська кладка...
Як по кладці отій пройдуся
То із ямою розминуся.
А за нею шляхи всі - биті,
Кров'ю роду мого политі.
Та на мокрій, брудній бруківці,
Вже не видко тієї крівці,
А шляхи ті, хоча і в грішне,
Але в сите життя, розкішне...
Тільки ж треба свій рід забути
Й перестати собою бути.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248515
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 21.03.2011
автор: Терен