Віч-на-віч небачене диво довік не зводимих в одне
Нас навіть тяжіння земне по-різному з розуму зводить
Тебе прихиляє і вабить влада вогню
а мене
Видіння води
пориває і тягне з дна в небозводи.
Для кожного вогника стелеш себе як дзеркальну гладінь
Щоб той маячив відбиваючись сонцем живлющим довкола.
Пірнаючи в тебе промінням випарюю дух із глибин
Єднаю з собою і знов упадаю нестямно додолу.
І хай наша справа як світло не більше й не менше ніж гра
В тих іграх живуть і вмирають
підносяться
дихають
світять.
Тебе осягаю коханням і скільки б грудьми не ввібрав
Лишається та ж нескінченність
багата на створення миті…
Я знову запалюю воду,
ти знову палаєш в огні
Ми вічного руху вичерпна й така невичерпна тема...
Обабіч безмежного кола на вісі надір і зеніт
Ми завжди єдині з тобою
нас просто немає окремо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246820
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.03.2011
автор: Богдан Ант