Обминаю свою самоту,
Залишаюсь на відстані сонця.
Загадай на найвищу мету.
Віще щастя – чужа традиція.
А між нами всього лиш небо.
Я іду по твоїх слідах
У вічність, де до бога Феба
Веде туманний Чумацький шлях.
Як завжди, на «зустрічну» з часом.
Тобто, вперед, по спіралі – назад.
А минуле Ніхто лиш погасить,
Як стане солодко від порад,
Занадто солодко, навіть гірко…
Покохали суботи будні…
Занадто щастя – та це ж не гірше,
Як коханню ТАКА підсудна.
Забуваюсь у сотнях поглядів.
Не твоїх. Бо не маю і твого фото…
Пів години – а скільки спогадів!..
І двадцять сім слів, яких не забути.
Два – на вітання, два – на прощання.
Двадцять три – нуль - зіграли в пінг-понг.
Але є ще кілька – моє сподівання.
А твої три, наостанок – несказаний вбивчий експромт.
Якось так без права на дзвінок
Розминулись в своїй круговерті.
Ніхто й не підступив на зайвий крок.
Слова мовчали, бо були відверті.
Та чому ж не забракло щирості???
Щоб тонути в пустих словах?!
А між нами бар’єр же не виросте
З нерозуміння мовчань у снах?
Та якби ж то… із тої прірви
Щось піднялося – та не в порох…
Може й краще, - ніхто не зірве
Моїх мрій, що манили твій порух.
І залишать ту пісню по радіо,
Що пам’ятає твій безіменний номер.
Ти пішов на той бік ще завидна…
Так піднесено… не згубив ні слова…
Ну а я прикривалась гордістю…
Не із гордощів. Просто так
Якось треба миритись з свідомість,
Бо небо – не синє – сіряк!
І я лишилася так піднесено,
Не поранившись навіть словом.
Хоч і знала: Для серця – порізно –
Це ще гірше, ніж захлинутись струмом.
Так і зараз живу. «Щаслива»
За мільйони секунд вперед.
Кажуть, в мене хороша аура,
Я – щаслива…
Хіба?
- Секрет…
Усміхаюсь – це вже не боляче,
Але це не значить, що я забула.
Та дуже рідко дивлюсь у очі.
Якби ж ними… тебе повернула!
Ще болючі рани від спогадів
Забинтую… І все – готова!
Які дамби, як після повені?!
Тільки з жахом чекаю знову.
Але йду гордо, творю ілюзію.
Головне – не дивитись під ноги…
Багато чого на безкінечній дорозі,
Але помочі ждать ні від кого.
А часом спіткнусь об знайомий номер,
А до прірви всього лиш крок.
Щоб вхопитись за чиєсь слово? –
Та вже ближче, мабуть до зірок…
З гордістю, без права на розмову.
Простіше вимкнути телефон!
Бо не зможу промовить й слова…
Це не гра – це вже мій марафон.
Забуватись у сотнях поглядів,
Розміняти мільярди слів.
Не лишити про себе спогадів…
Почуття? – а про них й поготів!
Телефон. Без права на розмову.
Фотокартки чужих облич.
Це ж, як гра: Просто слово до слова,
А тоді вже не владна й ніч.
По спіралі часу – вперед.
Може в гості до свого Феба.
Йду, ступаючи слід у слід.
Просто - в вічність. Непросто – з неба!
20.02.11 01.13
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245542
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.03.2011
автор: Аліна Шевчук