Замріяна, зажурена і тиха
зеленая верба понад рікою.
неначе та гроза, що горем диха -
пускає блискавки понад собою.
І пісню кожен вечір співа полю:
то голосно, то тихо поведе.
Немов би повідає йому долю,
а вітер знахабніло все вкраде.
І десь несе дорогами-шляхами,
прибреше про задуману вербу.
Що ніби та сміється над полями
і жити навіть може у саду.
На другий день вітра несуть дощі,
і насміхи людей без співчуття.
Про дерево, в якому зась душі,
в якому не лишилось почуття...
Заплакана співати перестала,
і віти підкорилися воді.
Що вітер набрехав - вона не знала,
дрімала аж до ранку в самоті...
На третій день - у небі яскравіше,
та музики не чути в полі, стихла.
А вітер, насміхаючись колише
замріяну, зажурену і тиху...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243076
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 24.02.2011
автор: Ліна Біла