О, ГОСПОДИ, ПРОЗРІТИ НАМ ДОЗВОЛЬ!

Сміється  світ.  Сміється  він  над  нами...
Мовчать  в  зажурі  темні  небеса.
Щодень  у  нас  трагедії  і  драми,
Що  крок  один  -  відразу  два  назад.

Зневірою  знівечено  на  шмаття
Нам  душу,  донедавна  ще  живу.
У  розбраті  згораючи  багатті,
Щомить  лаштуєм  нову  тятиву.

Чомусь  найперші  промені  світання
Нам  серце  не  бентежать  вже  давно.
У  вічнім  до  мети  недосяганні
Ми  каменем  зриваємось  на  дно.

Подібно  тіням,  бродим  напівсонні,
Немов  поклав  мовчання  хтось  печать.
Не  маєм  сили  вирватись  з  полону
Від  власноручно  зведених  розп'ять.

Давно  не  родить  нива  незорАна,
Чи  кров'ю  надто  зрошена  й  слізьми?
Земля  батьків  -  неначе  рвана  рана,
Благає  нас    -  "У  руки  плуг  візьми!".

Давно  вогонь  у  грудях  загасили,
Байдужий  люд  до  власних  навіть  доль.
Одні  -  напівголодні,  в  інших  -  вілли...
О,  Господи,  прозріти  нам  дозволь!

Сміється  світ.  А,  може,  й  Бог  сміється,
Неначе  нас  зреклися  в  небесах.
Коли  терпець  нарешті  наш  урветься?
Коли  ми  подолаєм  власний  страх?

Настане  час  зірвати  з  віч  полуду
І  дух  свій  волелюбний  воскрешать!
Та  поки  що  -  сміється  світ,  бо  люди  
Спішать  до  власно  зведених  розп'ять...
22.01.2011р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236316
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 22.01.2011
автор: валькірія