Напуваю досвітню росу,
простягаючи роси в долонях.
Відчуваю, як в горі-горю:
очі сльози в траву тихо ронять.
Ноги топчуть старі спориші,
більш не ваблять ні квіти, ні вишні...
Так запікся мій біль у душі -
мама й тато стрічати не вийшли.
Зафіранчено вікна сліпі,
з-під трави сухе листя торішнє.
Ой криниченько, ти хоч напій,
бо батьки не вгощатимуть більше.
Заростають колишні стежки,
віє пусткою рідне дворище.
Крожен крок, мов по лезу – тяжкий...
вітре-брате, про що мені свищеш?
А сусідки хто звідки-вже тут:
-Заспокойся, - мовляв, - не журися.
В цім подвір’ї весь батьківський труд,
їх не вернеш-до праці берися.
На гвіздочку знайомі граблі,
ось ряденце старе і лопата...
Не вщухає від праці мій біль,
бо подвір’я без мами і тата.
Вперше я на подвір’ї сама,
зайвину всю виношу із хати....
В рамі-мама сестричку трима,
поруч - тато всміхається радо.
Давні фото іще на стіні -
то життя в них моє, люди добрі.
Як, скажіть, не ридати мені?
Не заплачу - душа, певне, лопне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212503
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 24.09.2010
автор: Omega