Твоє поле засію, сестронько,
росою ранковою сивою,
аби ноги тобі студила,
болем доріг обпалені.
Зацвітуть в ній корали зоряні,
стане стежка твоя красивою,
і загуснуть, затислі сотами,
медоносів дзвінких окалини.
Серце навстіж крізь далі зоряні
понесе любов твою світові,
аби радістю день наповнений
перелився в єдваб спасінь,
коли навіть пожеж гріховища
від людських безпуть ще димітимуть –
вийдуть душі, любов’ ю прощені –
невідболені, невідмолені -
щоб поглянуть очима вічності
на земних почуттів засів.
І простерши назустріч руки
із усмішкою, завжди щирою -
понесеш на долонях серце,
аби світло довкіл було,
аби те, що таїлось ширмою,
нічиєю не стало мукою -
тихим струменем ніжне скерцо
із твоїх пролилось долонь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212307
Рубрика: Присвячення
дата надходження 23.09.2010
автор: Omega