трохи про.

останні  піщинки  літа...
З  мишами  до  хати  сіренько  скрадається  осінь.  Нечутно,  миттєво,  і  ти  вже  золотієш,  і  мінишся  на  сонці,  викриваючи  інфікованість  цим  передчуттям.  І  вже  теплий,  такий  ніжно-прозорий,  оповитий  шаликом  ранкового  туману,  вересень  ввижається  із  кутиків  твоєї  посмішки…  

Свобода.  
Нарешті  вона.  От-от.  Простягаю  руки,  і  вона  опускається  туди,  як  повітряний  замок,  хочу  обійняти  її  –  таку  жадану  і  вимарену,  недосяжно  досягнуту.  Мить  майжесмаку…  і...  і  лишається  в  обіймах  дзвінке  передосіннє  повітря…  з  лунким  медовим  відлунням  сонячної  міді…  із  знаком  нескінченності  на  плечі,  у  тому  місці,  звідки  виростають  крила…  

Ось  тобі.  Воля.  
І  шлях  з-під  ніг  –  у  невіді  і  вересневі  тумани.  Воля  –  круті  веселі  гірки  доріг,  годинник  бемкає,  штовхаючи  мене  на  цей  божевільний  атракціон  –  без  попереджень,  без  низького  старту...  Виверт,  поворот,  за  ріг,  догори  дригом,  і  почуваєшся  зламаною  лялькою,  знов  перед  тобою  плутанина  шляхів…  Хтось  загадковий,  звідти,  де  нас  немає,  де  сповідається  небо,  для  забави  відтяв  маріонетці  ниточки  суспільної  поведінки,  стереотипи  підкорення  долі,  часові,  обставинам,  минулі  почування,  нитки  рамок  і  рамки  табу,  траєкторії  й  алгоритми  і  ось…  далось  тобі  днесь…  і  шлях  битий,  і  ось  тобі  вітер,  і  воля,  і  простір…  електричне  відлуння.  
Обтяті  шнурівки  пленатаються  позаду,  як  мертві  зміюки.  
…?  ………????????  
Куди  іти,  коли  усюди  навколо  причаївся  в  засідках  невагомий  вересень  з  димними  очима,  коли  в  усіх  кутах  чатують  на  наші  кроки  тіні  спогадів,  коли  зі  всіх  плес  проглядає  з  неба  осінь?  Куди  тоді  подітись,  підка  жимені.  Як  чинити,  коли  міняється  вітер,  а  ти  тільки-но  навчилась,  змусила  себе  до  хиткої  рівноваги  з  життям  довкола?  Що  говорити  в  його  нове  лице,  сміятись,  співати  чи  плакати?  Мовчати….  
Слова  згубилися  в  траві…  
У  теплій  куряві  вчорашньості  усміхнено  достигає  наше  літо.  Чи  вистигає?  Таке  гаряче  –  кажеш  ти,  а  я  боюся,  що  воно  от-от  зникне,  і  нічого,  анічогісінько  не  залишить  по  собі.  І  забере  тебе.  Нас  забере.  А  мене  залишить  мені.  Як  завжди,  в  неподільному  залишку.  

Вона  вже  тут.  У  підтекстах,  на  кожному  задньому  плані,  в  кожному  відбитку  кроків,  в  зіницях,  окулярах,  між  листя…  Вона…  Носить  біля  пояса  в’язку  ключів.  Завтра  загляне  до  цього  вікна,  і  закриє  все  це  багатолике  літо  на  ключ.  І  розчиниться  в  повітрі.  Ілюзія…  я  вже  навчилася  відчувати  такі  моменти…  це  так  сходять  з  розуму  чи  розуму  набираються?..  
Попрошу  ключа  для  себе.  Щоб  врешті  відкрити  печеру  власних  тіней  назустріч  втомленій  повні…  назбирати  оберемком  підсохлу  траву,  її  пахощі  і  вітер,  медові  краплини  сонця,  що  заплутались  у  ній.  Наповнитись  цим  чаром  поза  вінця,  щоб  іти,  лишаючи  золотаві  сліди  за  собою…  дорогою  в  осінь…  віриш,  дихати  іноді  так  смакує.  Коли  нарешті  свобода.  
Але  якщо  ти  зламана  лялька,  якщо  обрізані  шнурівки,  ти  сама  не  знаєш  як  і  куди  ними  смикати,  якщо  шлях  перед  тобою  куриться  аж  ув  прозорий  виднокіл,  а  в  голові  всі  кукурудзяні  думки  сплуталися…  що  тоді  далі???  

Доведеться  згинати  дерев’яні  коліна,  здерев’янілими  долонями  відкопувати  свою  свободу  з  пилюки  при  дорозі.  Доведеться  врешті  розтуляти  грубі  повіки  і  шукати  у  вересня  теплих  пастелей,  мружачись  від  його  повсюдного  сяяння,  шукати  під  щойно  опалим  листям  нових  загадкових  півтіней.  І  вже  напевно  у  пошуку  нової  стежки,  своєї,  випросити,  заслужити  свій  персональний  ключ  до  радості,  дочекатись  дощів  і  врешті  видобути  із  поламаної  дерев’яної  міміки  нелялькову  живу  посмішку.  
Майне  думками  осінь.  Осінь.  Осінь.  Тут.  Вже.  Майже.  Присмак  фінішу.  Дзвін  води.  А  значить,  доведеться  жити  далі.  Вільнішою  за  інших.  Свобода  –  птах,  що  не  літає  низько.  

24-27.08.2010  (с)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211952
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.09.2010
автор: Рені