Що більш рутини – то менш людини
*
Я побачила час
неспокійний, як маятник в тиші.
Через мить на очах-
все зникало, ставало колишнім.
Щойно ворон кричав-
із берези струсив білий іній -
зник в минулому час,
перекреслений крилами ліній.
Те відлуння крила
в струнах пам’яті сни уже снить.
Тільки вічність трима
мить життя за тонесеньку нить.
Щось таке в тому є-
непідвладне і невідворотне...
Б’ється серце моє,
щоб не впасти в холодну безодню.
Дорога кожна мить,
у житті все далеко не просто...
Поспішаймо творить -
непідвладні стандартам і „гостам”.
Кожен має своє,
неповторне - і кредо, і вдачу.
Хтось до одуру п’є,
хтось заламує руки і плаче.
Хтось у плетиві пут,
інший-зір дістається –не оком.
Він увічнився тут,
доторкнувшись зорі ненароком.
Кожна мить на землі
дозріває глибинно й вагомо.
Чи наш день не змалів
від титанів до мізерних гномів?
Все залежить від нас –
ким були, нині є, і ким станем.
Аби час наш не гас –
дорожімо ним так, як востаннє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210441
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.09.2010
автор: Omega