А я люблю свою печаль
таку самотню і тужливу
і дощ, що плаче і свіча,
що догоряє так грайливо.
Вона, як квіти після зливи.
А я люблю свою печаль
несамовито, ніби осінь.
Вона підставила плече
і гріє мої крила й досі -
вплітала квіти у волосся.
А я люблю свою печаль
і вірний буду їй до смерті.
Мій човен віднайде причал,
шукаючи вірші ті стерті,
які лежать забуті й мертві.
А я люблю свою печаль
хоча кому до цього діло?
Вона загострила меча
і тихо вбити не посміла -
покинула і відлетіла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210317
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.09.2010
автор: Роман Штігер