Вже вкотре збираються хмари.
Але сонце не спить на перинах,
Чудні візерунки викроює хвацько
Латає небесний жупан і в торбину
стрічки і гудзики ховає золоті пухнасті
А я збираюсь: піду, полину, треба...
Я надзвичайно глибоко вдихну свободу,
Я наковтаюсь вітра й неба. Неба!
Відкрий кватирку, ось я залітаю,
Всі сплутаю папери на столі,
метеликом до лампи, сяду скраю,
Я на твоєму боці, на твоїй землі.
Мені так треба кинутись у вирій,
Та капці повростали у підлогу...
Терзаюсь в сумнівах. Та вірити умію
у безкінечну й радісну пізнань дорогу.
Бажаю близкості , чуттєвого надлому,
Поринути, зануритись, перелетіти смугу...
Я пташка - не втримаєш у стінах, вдома,
Або я всім, або - нікому! Або усе, або - нічого!
Закохана пливу, босоніж йду по небу.
Шовкові стрічки розкидаю золоті,
Бо я так можу, бо так треба...
Цілую крила, що глибоко заховані в тобі...
29.08.2010р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208270
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.08.2010
автор: gala.vita