Перша ясна зоря спалахнула на небі,
Журавлі ще шукали ключа до зими.
Шепотів дуб калині, що кохання не пізнє:
Ще якась сотня літ - будем разом вже ми.
Промовчала красуня, і речі ті дивні,
Підхопив буйний вітер та й в поле поніс.
Зачепив блідий місяць коханій намисто,
Волошкові літа за окраєць зими.
Дочекатись весни, щоб розкинути віти.
І до сонця всміхатись, радіти теплу.
Знову прийдуть дівчата, заквітчати голівки,
Хоч ще раз пробудитись з зимового сну.
Колихались думки, стугоніло у скронях.
Поселилась в душі її світла печаль.
Де літа промайнули - повернули на зиму,
відбивався в серденьку незміряний жаль.
- Не сумуй, моя рідна, бо зовсім не пізно.
Будуть радісні весни і зникне печаль.
Подаруєш не раз ти червоне намисто -
Добрим людям на радість, словам цим зважай!
Не сумуй, моя мила, пригорнувся так ніжно...
все співав-розмовляв:засинай, засинай...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205774
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 13.08.2010
автор: fialka@