Гадаю, віщий ворожбит,
Зимою бути із птахами,
Як із торішніми гріхами,
Ворона в вирій не летить.
А гастролери-солов’ята
В якусь з підсонячних оаз
Летять, щоби загніздуватись.
Ворони ж не кидають нас.
Підхриплий чую гул жаргону,
Яким спілкуються ворони.
Пора, щоб я з тобою вник
В картавий жалісний язик.
Пора почати діалог
Людині із висотним птаством :
- Привіт! Як справи?
Птаство, здрастуй!
З якої встав сьогодні Бог?
Жаль, ми безкрилі, повнотілі,
А то би з вами полетіли,
З висот відчувши ніжний щем,
За першим снігом чи дощем!
В чернечій чорноті небес
Завирували птиці знову:
Або оглух цей люд увесь,
Або не зна пташину мову.
Пташиний сум додолу рониться.
Нуртує небо і ворониться.
Але думки приходять сонячні:
Куплю собі словник воронячий!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204609
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.08.2010
автор: СавчукМикола