Розкидали предки каміння для нас.
І нам його врешті збирати прийдеться,
Як тиша камінна докотить до серця,
А серце прозріє, як ранній алмаз.
І квітом займеться...
Застигну на кручі, немов петролог,
Зібравши по крихтах все генне уміння,
Щоб голос почути старого каміння,
Там предка завіти, його монолог,
Як світу світіння...
Камінню – свій норов, свої імена...
...І тайни планетні під мохом,
І тиша камінна луна монологом,
І мова рокоче жива, кам’яна,
Дарована Богом...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204512
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 05.08.2010
автор: СавчукМикола