Хотів би поклонитися до ніг,
Хотів би на руках тебе носити,
Нажаль тоді тебе я не зберіг
І ти пішла, бо не могла більш жити.
І ти пішла, а я не вірив в те,
І посміхалася мені востаннє,
А я казав:, Матусю, все мине
Все буде добре, ну яке прощання»
І все ж пішла, від горя я кричав,
Не міг і не хотів себе простити,
Такий важкий на серце камінь впав,
Як довго довелось його носити.
Приходила ти часто в мої сни,
Торкалася чола мого рукою,
А я ввісні благав: ,,Пробач, прости»,
Ні слова, лиш хитала головою.
Тепер я зрозумів, залишився один,
І сином я ніколи вже не буду.
Гірчить життя, як у степу полин,
Своїх помилок вік я не забуду.
Як все давно було, та в пам’яті моїй
Та рана серце кров’ю обливає,
Як мало часу віддаєм ми тій,
Яка народжує і всі гріхи прощає.
14 травня 2009р.
© Copyright: Виктор Гала, 2009
Свидетельство о публикации №1910042069
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202853
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2010
автор: Віктор Гала